Мудрi кажуть, що Перша Вiйна почалась iще до завершення розбудови Арди, i ще до того, як з'явилось у нiй щось, що росте чи ходить по землi, i довгий час перемагав Мелькор. Та в розпалi вiйни дух сили великої й смiливостi прийшов на допомогу Валар, почувши у далеких небесах про битву у Малому Царствi, i наповнилася Арда звуком його смiху. Так прийшов Тулкас Сильний, чий гнiв як буйний вiтер, що розганяє перед собою хмару i тьму. I Мелькор утiк вiд гнiву його i смiху, i покинув Арду, i настав у нiй мир на довгi вiки. А Тулкас зостався i став одним iз Валар Царства Арда. Мелькор же вичiкував у зовнiшнiй тьмi, i зненавидiв Тулкаса вiн назавжди вiдтодi.

У той час принесли Валар порядок на моря, рiвнини та гори, i посадила нарештi Яванна сiм'я, яке давно вже задумала. I коли були приборканi пожежi, й похованi пiд першими пагорбами, настала потреба у свiтлi, тож Ауле, на прохання Яванни, створив два великi свiточi для освiтлення Середзем'я, споруджених посеред оточуючих морiв. I Варда наповнила свiточi, а Манве благословив їх, i поставили iх Валар на стовпи високi, вищi за будь-якi гори пiзнiших днiв. Один свiточ звели коло пiвночi Середзем'я, i назва його - Iллуїн, iнший поставили на пiвднi, i назвали Ормал, i свiтло Свiточiв Валар розлилося понад Землею, так що усе освiтилось, бо настав незмiнний день.

Тодi насiння, що посiяла Яванна, почало проростати й розростатись, i зросло багато рослин малих i великих, мохiв i трав, i великих папоротей та дерев, чиї верхи були увiнчанi хмарами, немов живi гори, а корiння сповите зеленим присмерком. I тварини з'явились i жили на вкритих травами рiвнинах, чи в рiчках та озерах, або ж бродили у сутiнках лiсiв. Та не цвiла жодна ще квiтка, анi птах нiякий iще не спiвав, бо цi речi все ще чекали свого часу у лонi Яванни, та багато iншого було народжено iз уяви її, i нiде бiльше, анiж у краях, найближчих до середини Землi, де свiтло обох Свiточiв зустрiчалось i змiшувалось. I там, на Островi Альмарен серед Великого Озера було перше помешкання Валар, коли все було юне, а новостворена зелень iще чарувала очi творцiв, i вони ще довго були задоволенi.

I сталося так, що доки Валар спочивали вiд їхнiх трудiв, i спостерiгали за ростом i розвитком речей, що створили й зачали, Манве влаштував велике свято, i Валар з усiм почтом своїм зiйшлись на запрошення його. Ауле ж iз Тулкасом були стомленi, бо майстернiсть Ауле i Тулкасова сила служили усiм ненастанно у днi їхньої працi. А Мелькор же знав про все, що було зроблено, бо навiть тодi мав таємних друзiв та пiдглядачiв серед Маяр яких iзвiв на свiй бiк. I очiкуючи далеко у темрявi сповнився ненавистi, заздрячи дiянням ровнi своєї, кого хотiв пiдкорити. Тому зiбрав вiн до себе духiв iз просторiв Еа, яких звабив на службу собi, i вважав себе сильним. I бачачи тепер свiй час, наблизився знову до Арди, i глянув на неї, i краса Землi у розквiтi її Весни наповнила його iще бiльшою ненавистю.

Отож Валар зiбрались на Альмарен не боячись зла, i через свiтло Iллуїна не помiтили тiнi на пiвночi, яку вiдкидав Мелькор, бо вирiс вiн темний як Нiч Порожнечi. I спiвають, що на тому святi Весни Арди Тулкас одружився iз Нессою, сестрою Ороме, i вона танцювала перед Валар на зеленiй травi Альмарен.

I коли Тулкас спав стомлений та задоволений, Мелькор вирiшив, що слушна година настала. I перейшов вiн вiдтак через Стiни Ночi iз воїнством своїм i вступив у Середзем'я далеко на пiвночi i Валар його не помiтили.

I почав Мелькор споруджувати величезну фортецю глибоко пiд Землею, пiд темними горами, де променi Iллуїна були холоднi i тьмянi. Те укрiплення називалось Утумно. I хоч i не знали ще Валар про це, та зло Мелькорове й трутизна його ненавистi розходилась звiдтiль, i Весна Арди була зiпсована. Зелень зачахла й зогнила, рiки задушило пустотрав'я й липка грязюка, i утворились болота, великi й отруйнi, де розводились мухи, а лiси стали темнi та гиблi, пристанища страху, i тварини перетворились на чудовиськ з рогами та iклами, i заплямували землю кров'ю. Тодi вже дiзнались напeвне Валар, що Мелькор знову узявся за своє i шукали сховкiв його. Та Мелькор вiрячи в силу Утомно та мiць своїх слуг, сам раптово вийшов вiйною, i перший ударив, доки Валар готувались. I напав на свiточi Iллуїн та Ормал, i повалив їхнi стовпи, а свiтильнi розбив. I як упали могутнi тi стовпи, землi були зруйнованi i моря здiйнялися бурями, а коли порозливалися свiточi - руйнiвне полум'я розлилось по Землi. I вигляд Арди та симетрiя її сушi i вод порушилась у той час, так, що перший задум Валар вже не був вiдтодi вiдновлений.

Так закiнчилась Весна Арди. Помешкання Валар на Альмарен було вщент зруйноване, i немали домiвки на лицi Землi. Тому полишили вони Середзем'я i пiшли в Землю Аман, найзахiдну з усiх земель у межах свiту, бо її захiднi узбережжя глядять на Зовнiшнє Море, назване Ельфами Еккайя, що оточує Царство Арда. Яке широке те море не знає нiхто крiм Валар, а за ним - Стiни Ночi. А схiднi береги Аману були найвiддаленiшим кiнцем Белегаер, великого Захiдного Моря. I оскiльки Мелькор вернувся в Середзем'я i вони не могли ще подолати його, укрiпили Валар їхнє помешкання, i на берегах моря воздвигли Пелорi, Гори Аманськi, найвищi на Землi. А над усiма горами Пелорi була вершина на верху якої поставив Манве свого престола. Танiкветiль назиiвають Ельфи ту священну гору, та Ойолоссе - Вiчно Бiла, i Елеррiна - Увiнчана Зорями, та багатьма iншими iменами, а Сiндар казали про неї на пiзнiшiй їхнiй мовi Амон Уйлос. Iз їхнiх залiв на Танiкветiль Манве та Варда можуть оглядати всю Землю, навiть i до найкрайнього Сходу.

За стiнами Пелорi влаштували Валар володiння їхнi у тому краї, що зветься Валiнор. I там були їхнi домiвки, сади їх i вежi. У тiй береженiй землi зiбрали Валар багто свiтла i всi найчудовiшi речi, що були врятованi вiд знищення, i багато iнших, ще чудовiших знову зробили, i став Валiнор ще прекраснiшим, як навiть Середзем'я на Веснi Арди. I був вiн благословенний, бо Безсмертя перебувало там, i нiщо не в'януло й не всихало, анi не було якої плями на квiтцi чи листку в тiй землi, нi псування або хвороби у всьому, що жило, бо саме камiння i води були благословленi.